Він мріяв вирощувати хліб
/ 0
- Деталі
- Категорія: Наше інтерв'ю
- Опубліковано: П'ятниця, 13 травня 2011, 13:08
Живе в селі Курінь Микола Дем’янович Вітюк. Життєвий шлях у нього нелегкий.
Згадує Микола Дем’янович пам`ятний червень 1941-го. Того дня він разом з товаришем косив овес, жайворонки співали, повітря чисте, коси дзвенять. Гарно навколо, просторо, обрій ген як далеко. Перепілочки перегукуються: „Пити хочу! Пити хочу!
- І раптом, - продовжує свою розповідь Микола Дем’янович, - бачимо – районне керівництво приїхало, говорять, що почалася війна. Ми остовпіли, до нас якось не доходило, що таке горе спіткало нашу державу. Мабуть, у такі хвилини спрацьовують захисні сили мозку. Трохи оговтались після такого повідомлення. А далі керівники сказали, що нас направляють переганяти скот у Саратов. Було нас 20 чоловік. Начальником евакуації призначили Ренгача Федора.До тисячі голів нараховувалося загалом коней, корів, овець. Велика відповідальність полягала у збереженні коней. Більшість з них мали назву РСЧанівські коні цілорічного військового призначення. Слава Богу, перегнали ми худобу. І обстріл був з літаків, і перепони усякі, але попри все до Саратова дійшли.
Прямо звідтіля пішли на фронт наші старші товариші: Левченко Олексій, Ренгач Федір. А ми, молодші за віком, повернулися у Курінь. У вересні 1943 року село звільнили від окупантів. І тоді ж восени 1943 року мене призвали у діючу армію, у піхоту, у 112-у Рильську дивізію І-го Українського фронту, командуючим якого був генерал Ватутін. На фронт мене випроводжала сестричка Галинка (нині покійна). А брат мій старший Василь загинув при обороні Брестської фортеці. Там і похований.
Разом зі мною воював земляк, мій односельчанин Корецький Іван Семенович. Він дійшов до Берліна. А я при визволенні Львова у Сокольницькому районі на кордоні з Польщею був тяжко поранений гарматним снарядом. Постраждала ліва нога. Першу допомогу мені надали у польовому госпіталі, а потім відправили в госпіталь Улан-Уде. Ногу ампутували. Став я інвалідом війни. Повернувся у рідне село, - тяжко зітхає Микола Дем’янович, на очах блищать сльози.
- Усього надивився, - продовжує далі, - бачив, коли солдати самі себе добивали, бо такі поранення, що не сумісні з життям. Бувало, осколком розірвало кишки, мочовик. Людина у свідомості, терпіти такі муки не в змозі і сама себе кінчає. Боже ж наш, Боже...
Перед боями нас годували, видавали сухий пайок і сто «гарячительних». Йшли в атаку, бо знали, що рідну землю треба боронити, фашисти б життя однак людям не дали б нормального.
Маю фронтові нагороди. Допоміг мені колгосп построїтися. Разом з дружиною Марією Степанівною (нині покійною) виростили двох синів. Один з них, Василь, був заступником директора «Хіммашу». Є у мене онук Віталій і онучка Наташа.
Після війни дали мені І групу інвалідності. Працював у колгоспі сторожем. Трудовий мій стаж становить близько 50 років.
Уже три роки минуло, як відійшов на той світ мій друг, фронтовий товариш і сусід Корецький Іван. Залишився оце з моїх однолітків у селі Ільченко Михайло Іванович.
Пішли з цього життя земного мої рідні, товариші, однокласники. А я вже вкотре зустрічаю Перемогу і радію, як тоді, у травні 1945-го.
Не забувають про нас, ветеранів війни, - закінчує свою розповідь Микола Дем’янович, - і керівництво району, і села, і КСП. Спасибі.
А я від себе, від односельців висловлюю щиру подяку Миколі Дем’яновичу і всім ветеранам, учасникам Великої Вітчизняної війни за їхній воєнний труд, за мужність, стійкість, відвагу.
Микола Дем’янович народився в селянській родині 14 січня 1924 року, саме на святки. Мріяв вирощувати хліб, та війна перекроїла долю. І все-таки хліб вирощується на мирних полях завдяки таким людям, як Микола Дем’янович, які в свій час урятували рідну землю від фашизму.
Л. Лещенко, с. Курінь