Коротке, горде, вистраждане, благословенне Богом слово України.

 

Для мене незалежність – реабілітація мого роду. Мій дід Прийма Петро Григорович, 1876 р.н., с.Гайворон, не був глитаєм, насильником, вбивцею. Він хлібороб, середній клас, на якому трималася економіка царату. Ім’я діда в списках реабілітованих, які поіменно друкувалися тоді в районці - „Голос Присеймів’я”  від 6.07.1991 р. зберігатиму все життя.

Тому,  коли у тому, вже історичному 91-ому, голодували студенти, ми були біля них. Ці виснажені обличчя, пересохлі губи, чорні кола під очима. А очі...

Вони були сумні ( чому ви, тата і мами, довели нас до такого життя – бо ж це ми у 80-ті роки пообіцяли, що будемо жити при комунізмі!) і вони, ці молоді очі були горді – ми почали боротьбу за незалежність. Зараз би цим дітям да владу! Україна повірила гаслу Чорновола – знамену і гордості нації – „Ніколи діти моїх начальників не будуть начальниками моїх дітей!” Вбили, знищили, по цю пору йде слідство. Аби знов – бути начальниками наших дітей!

Громадянство України приймали ми теж біля студентів.

Похорон Митрополита біля Софії Київської, коли по наших спинах ходили „демократизатори” (мілі-цейські кийки) – від того залишилась у мене блузка, не зашивала – „на згадку”.

Поїздки до могили дійсно Героїв Крут, коли бахмацькі кедебісти їхали разом за нами (не з нами!) і з звірячим оскалом запам’ятовували кожного.

День Незалежності, 1 річниця, проходила і в нашому місті. Біля стадіону зібралося нас небагато під пильним кордоном міліції й військових (тоді в Бахмачі була військова частина), пожежної машини. І все таки я наполягаю, що перша демократична організація на Бахмаччині – це Народний Рух України, його хрещення – перші збори були в районній бібліотеці на площі Б.Хмельницького. (Можливо, різне тлумачення викликали слова моєї статті у №34: „УРП була партією №1, РУХ був спочатку громадським об’єднанням”? Але ж ні в кого не виникає й сумніву, що РУХ був і залишається першим, саме народним, борцем за незалежність. Малося на увазі лише слово „партія”-Н.Теплова)

Усе це для мене – незалежність. А коли за неї стали платити гроші, демократії прийшов кінець. Ми тоді взагалі уявити такого собі не могли – які гроші? Скільки з чоловіком їздили в Київ - брали на роботі „за свій рахунок”.

А влада не знає, і не хоче знати, яку ціну платили за незалежність. Вони просто думають, що „влада впала на них”(вислів голови Верховної Ради, одного з колишніх – Ткаченка).

Р.S. І це не анекдот, це дійсність: що мені дала незалежність? – нічого, я сам усе брав.