Доземно вклоняються капітанові матері

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 21 листопада 2014, 10:29

Теми, що стосуються ситуації у зоні АТО, військового конфлікту на сході України, гібридної війни, напівприхованої інтервенції Росії в Україну вже давно найбільше обговорюються у вітчизняних та закордонних ЗМІ, не сходять зі шпальт газет і телеекранів. І хоч цей конфлікт перейшов у стадію так званого “хиткого перемир’я”, обстріли позицій наших військових силами сепаратистів та російських регулярних військ продовжуються.

Зараз атак терористів зазнає територія Донецького аеропорту, раніше особливо гарячою точкою і переломним моментом всього ходу АТО став сумнозвісний, трагічний “Іловайський котел”. Ну і, звичайно ж, прикордонна ділянка Луганської і Донецької областей – вона практично весь літній період АТО вважалася однією з найважливіших точок фронту. І ті наші військові, що потрапляють під двосторонній вогонь, заслуговують не менш особливої уваги.

Звісно, на цьому фронті зараз (у географічному плані) – практично вся Україна. Але мене більше зацікавили бахмачани, наші з вами земляки, які також цілодобово несуть службу, тримають оборону, стоять на сторожі спокою всієї країни. Ці хлопці мужньо вистояли “поміж двох вогнів” -- під обстрілами ворожих “градів”, танків; з одного боку – так звані “ополченці”, з іншого – російські військові, що регулярно обстрілювали українську територію із-за кордону. Вся техніка, що була в них на озброєнні – згоріла, із речей уціліли хіба що рюкзаки. Вони дивом вижили і їм все ж вдалося вийти з того надзвичайно страшного пекла. Отже, це – командир мінометної батареї, 1 механізованого батальйону, 30 механізованої бригади Віталій Іващенко (військову освіту отримав у Сумському артилерійському училищі) та старший розвідник, далекомірник мінометної батареї Олександр Гурин (контрактник, призваний у листопаді 2013-го). Мені вдалося поспілкуватися з одним із двох героїв, наших земляків, що довгий час мужньо тримали оборону під обстрілами ворожої артилерії.

Про будні в зоні АТО, зіткнення з ворогами, побут, життя та інше мені розповів командир мінометної батареї 1 механізованого батальйону, 30 механізованої бригади Віталій Іващенко: „ Наша бригада від початку, так би мовити, неприхованої військової агресії з боку Росії базувалася у населеному пункті Чаплинка (Херсонська обл.), охороняла кордон з АР Крим. Пізніше , як почались активні наступальні дії на сході, нас спочатку передислокували в Донецьку, а згодом в Луганську область. За весь період перебування в зоні АТО розміщували свої позиції в Степанівці, біля Савур-могили, Червоній Поляні, Маломиколаївці, м. Щастя та в деяких інших населених пунктах Донбасу.

Пригадую, як під час одного з боїв здійснювали з підлеглими марш на БТРі. Раптово пролетів ворожий снаряд, який зачепив нашу бойову машину. Мабуть, вища сила зберегла нам життя. Коли стикаєшся з ворогом впритул і виходиш живим із чергової сутички, по іншому дивишся на реальність. До цієї теми ставлюся дуже обережно, усвідомлюючи, що смерть ходила біля тебе дуже близько, дивом не зачепила, то це цілком може бути знак небес.

Проти сепаратистів воювати нам під силу, однак коли з-за кордону пішла нова техніка, курсанти-артилеристи військових закладів Російської Федерації почали стріляти з градів, “практика у них була” – як це люблять висвітлювати російські ЗМІ. Ті ж солдати не завжди розуміють, куди стріляють, хтось із них щось зайве скаже – його тут же, звичайно, звільнять. Їхньою ціллю було знищувати артилерію і тил - бомбовози, машини з боєприпасами. Час від часу їм це вдавалося. Бойові машини наші намагалися не залишати в селах, а ближче до окраїн, біля ферм.

Перше, що кидалося на очі у покинутих будівлях – старі радянські меблі, техніка 70-тих – 80-тих років, дуже рідко побут у будинках відповідав європейським нормам. Загалом, добре видно, як по звичайним житловим будівлям, так і по тим же фермам, що роками тут нічого не модернізувалося.

Траплялися дещо курйозні випадки, як-от в одному з населених пунктів до нас підійшла розлючена бабуся, яка починала розповідати небилиці про «хунту» і «карателів», які вже давно всім набили оскомину. «Шо ви тут забули, бандери? Вертайтесь у Західну Україну! Їдьте до свого Порошенка! Ми тут самі по собі!» – грізно кинула нам старенька. На що я їй хитро відповів: «А чому Ви нас аж туди виганяєте? Я, наприклад, з Дніпропетровська. Ось мій товариш – з Харкова. Є хлопці із Запоріжжя, Херсона.» Та, звичайно ж, її не задовольнила моя відповідь. Наскільки зрозумів, для таких, як ця бабуся, все, що зліва від Донбасу на карті України – це захід. Ми постійно запевняли тутешній народ, що більше їх не обстрілюватимуть, це вже звільнена територія. Натомість від місцевого населення часто чули байки про те, що «президент підпише договір з Італією, тут почнуть добувати сланцевий газ і стане щось на зразок Чорнобиля, закрита зона». Населення, що було “за Україну”, тут мало, багато хто вже давно звідси виїхав, побоюючись переслідувань з боку проросійських бойовиків. Всі ті, що там лишилися – це, люди в більшості, глибоко “затуманені” російською пропагандою, або ті, що зберігають нейтралітет у політичних питаннях (“Все одно, хто до нас прийде, аби швидше настав мир”).

З приводу постачання продуктами харчування, то держава в повній мірі забезпечувала нам пайки, також допомагали волонтери. Відносно ж харчування проблемних питань не виникало. Постачав нам продукти Вінницький завод, спеціальна військова частина. Називається такий пайок “сніданок туриста”, він складається, здебільшого, з тушонки яловичини. Однією банкою наїдаєшся вдосталь. Також у харчовий набір входив чай, цукор, галетне печиво і серветки.

На вечерю – каша рисова, перлова або гречана - в залежності від комплектації сухпайка, частіше перлова.

Щоб зігрітися холодними ночами у донбаських степах, клали матраси на теплу землю щойно перегорілих вогнищ».

Звісно, що з великим нетерпінням очікувала на повернення Віталія вся сім’я, особливо – дружина Наталя і шестирічний синочок Олексійко, який найщиріше від усіх зрадів поверненню тата з передової. Наприкінці розмови Віталій сказав: „Дякую батькам, рідним та близьким, котрі на відстані морально підтримували, молилися за нас. Вдячні волонтерам, небайдужим людям, що допомагали всіма можливими способами (бронежилетами, спорядженнями, юридичною та фінансовою підтримкою), дякую Богу, що у переломні моменти найбільш жорстоких боїв уберіг від загибелі”.

Владислав Самойлов

P.S. (від автора): Найголовніша заслуга капітана Іващенка, що у надзвичайно важких і напружених боях зберіг життя всіх своїх бійців. Доземно вклоняються капітанові щасливі їх матері...

• < Попередня
• Наступна >